Соціальні історії Оболонського району

Кожна дитина – маленький промінчик світла та добра

Родина Іщук Лідії Олексіївни та Миколи Олександровича. Це незвичайна родина. Адже вони, маючи вже своїх дорослих дітей, створили дитячий будинок сімейного типу і взяли на виховання ще 9 діток. Сім’я Лідії Олексіївни та Миколи Олександровича дуже дружня і щаслива. Кожна дитина відчуває тепло та підтримку. Саме відкриті серця та доброта батьків-вихователів зуміли створити атмосферу любові в родині, що дозволило дітям повірити в добро, відчути радість дитинства та отримати шанс на щасливе майбутнє.

А починалася історіє родини Іщук ще у далекому 2008 році зі створення прийомної сім’ї в Дніпровському районі столиці. На той час в родині Лідії Олексіївни та Миколи Олександровича підростали двоє власних дітей, але вони наважилися взяти ще четверо. У такому складі сім’я перебувала аж до 2010 року.

Ці два роки були непростими, проте процес адаптації кожного члена родини до нових умов життя відбувався поступово і завершився успішно. Потрібно зазначити, що сім’я не залишалася без підтримки психологів та соціальних педагогів, які супроводжували Лідію Олексіївну та Миколу Олександровича на всіх етап створення та функціонування прийомної сім’ї. Батьки-вихователі зуміли організувати свій побут таким чином, щоб кожна дитина відчувала їх любов та турботу. Між членами родини завжди були теплі стосунки, існувала взаємоповага і порозуміння.

У 2010 році Лідія Олексіївна та Микола Олександрович вирішили взяти під своє батьківське крило ще п’ятьох дітей. Родина прийняла рішення створити дитячий будинок сімейного типу. Пройшовши необхідне навчання, родина Іщук перебралася до Оболонського району міста Києва вже у збільшеному складі.

За весь час функціонування дитячого будинку сімейного типу в родині виховувались діти-підлітки з нелегким минулим, яким украй було необхідним материнське тепле слово та батьківська підтримка. До кожної дитини був індивідуальний підхід і батьки-вихователі зуміли створити довірливу атмосферу в родині та віднайти ресурси, щоб кожне маленьке серце їхніх вихованців наповнилося любов’ю. В сім’ї поважають думку кожного, не критикують, не принижують, діти мають право самостійно обирати свій шлях. Такий стан речей свідчить про те, що батьки-вихователі ставляться до дітей як до дорослих та рівних, надаючи їм достатньо самостійності та привчаючи до відповідальності.

На сьогодні в дитячому будинку виховується 9 дітей: чотири хлопчика і п’ять дівчаток. Двоє дітей навчаються в коледжі.

У 2014 та 2015 роках з дитячого будинку в доросле життя вийшло двоє вихованців: дівчата Влада і Ганна. Ганна створила власну родину, але вона і тепер приходить в дім до своїх батьків-вихователів за порадою і підтримкою.

У 2015 році родину спіткало горе - помер батько-вихователь Іщук Микола Олександрович. Це був важкий період у житті всієї родини, але у Лідії Олексіївни не забракло мужності продовжити розпочату з чоловіком справу. Адже Лідія Олексіївна має гарну підтримку з боку своїх дітей-вихованців. Кожна дитина – маленький промінчик світла та добра, який надає Лідії Олексіївні наснагу творити свою справу.

Історія повернення до мирного життя

Він повернувся з війни живим, проте з пробитими легенями та відірваним ліктем… 25-річний військовослужбовець Степан із 95 ОАЕМБР, що захищав цілісність нашої країни поблизу Донецького аеропорту, нарешті з родиною.

Після пережитого, побаченого і відчутого Степан повернувся додому, в інший — тихий та щасливий світ, до своєї вагітної дружини та маленької доньки. Зараз він звикає до життя без війни.

Спочатку було важко… Госпіталь, власна безпорадність, спогади про побратимів, яким не пощастило вижити.

Степана психологічно підтримували фахівці із соціальної роботи Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Оболонського району столиці, які також долучили громадські організації, щo забезпечували матеріальну підтримку для чоловіка і надавали лікарські засоби, адже пройти курс лікування власним коштом – непосильне завдання.

Боєць дуже переймався станом дружини, боявся стати тягарем власній родині.  Але працівники районного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді не полишали Степана на одинці зі своїми проблемами та жахами. Питання надання матеріальної допомоги молодому захиснику розглядалося на районній Міжвідомчій координаційній комісії по роботі з сім’ями, члени яких є учасниками антитерористичної операції. До допомоги Степану долучилися і небайдужі жителі району, вдячні за його пролиту кров.

На даний час хлопець завершує лікування та готується вдруге стати батьком. Дружина всіляко підтримує свого коханого. Також Степан збирається вступити до громадської організації «Товариство ветеранів АТО», щоб допомагати своїм товаришам по зброї.

 

Допомога молодій мамі-рука підтримки поруч

Буремне сьогодення, коли наша країна мужньо бореться за свою цілісність, впливає на всіх нас. Зокрема досить непросто сім’ям вимушених переселенців з Автономної Республіки Крим та зони АТО, які полишили свої домівки і вданий час знаходяться в столиці. Про одну таку сім’ю і піде мова…

Зовсім нещодавно до Києва перебралася пані Світлана разом зі своїм однорічним сином Петриком. Залишати рідний Дзержинськ Донецької області молода матір не бажала до останнього, до того часу, поки поряд з будинком, де мешкала родина, не утворилася величезна вирва від бомби, поки коханий чоловік не залишив родину в скрутні часи і не перебрався на сторону ворога – пішов добровольцем в самопроголошену Донецьку народну республіку. Світлана залишилася наодинці з маленьким сином на руках і без підтримки зі сторони рідних.

В столицю одинокій матері їхати було боязко, адже розповіді не надто патріотично налаштованих співвітчизників вже зробили свою справу і Світлана дійсно переймалася за своє майбутнє. Потяг, в якому їхала родина, прибув на центральний залізничний вокзал міста Києва. Зробивши декілька кроків по платформі, Світлана все таки пожалкувала про свій вчинок і вже хотіла найближчим рейсом повертатися до Дзержинська, але до неї підійшов представник Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (який разом з колегами вже не один день чергував на вокзалі з метою вирішення першочергових питань, пов’язаних з життєзабезпеченням мешканців АР Крим та сходу України, що прибувають у столицю).

Світлана поселилася в один із районів столиці в місце компактного проживання вимушених переселенців.

Здавалося, життя налагодилося. За допомогою фахівця і з соціальної роботи Світлана стала на облік до Управління праці та соціального захисту населення, оформила і почала отримувати всі виплати. Життя у місті, де не прокидаєшся щоночі від звичайного гуркіту за вікном, де не очікуєш раптових обстрілів, де достатньо продуктів в магазинах, дещо заспокоїло нашу переселенку.

Працівники районного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді не полишали увагою молоду матір. Хоча Світлана і отримувала кошти, але їх катастрофічно не вистачало. Центр соціальних служб зумів організувати гуманітарну допомогу для родини, залучивши власні ресурси, ресурси структур району та партнерських організацій.

На жаль, Світлана вже кілька років мала пристрасть до оковитої, але через негаразди ситуація погіршилася. Через це поведінка Світлани стала загрожувати життю та здоров’ю хлопчика. Вона часто залишала сина одного в кімнаті, забувала його годувати, в результаті чого Петрик почав часто хворіти.

У Світлани довелося вилучити дитину. Проте вона не уявляє свого життя без Петрика. Тому жінка стала на шлях виправлення і виявила бажання пройти курс реабілітації від алкогольної залежності у КМНКЛ «Соціотерапія», який уже завершився. Фахівці із соціальної роботи не залишають Світлану без уваги, підтримують і допомагають повернути сина матері.